Добро та лихо.

Жило Добро на світі, було воно щасливе, У барвінку ходило, пило вранішню р̕осу. Життю раділо буйно, було таке красиве, І зранку заплітало свою чудову к̕осу. А поруч, по сусідству, жило коряве Лихо. Бродило спозаранку та плакалось нещасне. Дивилось заздрісно на світ, ножа точило тихо, Хотіло все зробити, щоб були негаразди. Якось вони зустрілись і стали розмовляти Про Долю, про журбу и про любов, Про те, як люди вміють запевняти, Що в них все добре, хоч і ранять серце знов. Про посмішку дитини, яка на світ родилась, Про перший крок, безпам’ятне кохання. Про щастя, що о нім душа молилась. Про Ангела-захисника дихання. Про сильну біль, яка терзає душу, Про довгий час, який лікує рани, Що люди роблять те, що вони мусять, Але не те, що завжди їх так м̕анить. Розмова в них триває вічність, Говорять вголос, від душі. І відчуваєм ми розмови той епічність, - Людині вигідно на Лихо все грішить. Так повелось, що Лихо – завжди крайнє, Все спишеться на Лихо і кінець. То Доля не така, то сподівання марні, То мрії не збуваються…і хай їм грець! Так от, скажу я вам, як є, і без благаннь, Що Лихо та Добро, то тільки – досвід. Що треба жити просто і без дорікань, Не бути боягузом, і не пливти життям наосліп.