Мара.

У гущавинi лiсу, в буреломi, Де не живе нi звiр, нi птах, Мара сидiла у свiй берлозi Iз очерету, спала в бур'янах. Й ховалась майже вiд усiх, Бо не любила зовсiм нiкого. Ненавидiла люто вона смiх, Не знала про вiдраду нiчого. Колись вона людиною була, I мешкала звичайно, як i всi. Гарненькою дiвчиною жила, I спокiй, і добро було в життi. Немудрий був уклад її буття, Безтурботно їй жилось та тихо. Й тут, рiзко, - охопили почуття, Дуже закохалася вона, на лихо. Обранець, здавалося, любив, Оповiдками розум затуманив. Солодким ядом серце отруїв, Була вона неначе у дурманi… Та радiсть припинилась швидко, Насправдi вiн їй голову морочив. I стало тут дiвчинi бридко, гидко, Немовби її злий чаклун зурочив. Пiшла до вiдьми за порадою тодi, Просити, щоб бiду начаклувала, Благала помогти вона собі в нуждi, Про наслiдки - уявлення не мала. Здiйснилося, - загинув ошукач… I серце охопила жалiсть, туга… Нiц не вiдмiнити, хоч заплач… Скувала її тiло Фатуму наруга… I тут, лишень, вона збагнула, - Теперь життя не буде, як було… Тодi вона у хащi лiсовi прибула, Й побудувала там собi житло… Так i не змогла трагедiю забути. Тоді із Щезником угоду склала, - Карати зрадникiв та Марою бути, Таких не шкода, їм не буде мало! Тепер у неї спiвчуття не має… Як хтось забешкетує, зрадить, - Мара одразу жорстоко покарає. Розкаяння їй бiльше не завадить!